хвала небесам, саммер существует
я всегда пишу здесь, когда уровень "мне плохо" достигает предела
привет, саммер

окей, эти полгода я сижу на жопе безвылазно (3 раза на улице за все лето) и мне вроде бы даже не плохо, да? янезнаю
мне хочется изменить обстановку, но я без понятия куда ехать и что делать, впрочем, как и всегда

я помню сколько радости у меня было когда у меня была работа, вот она то меня вообще не заставляла думать
думать о себе, о жизни, о происходящем вокруг - просто работать по 12 часов и верить, верить, что все к лучшему

но как оказалось, и во время этого "филлера" иногда таки пробивались мысли ОПЯТЬ
я правда не понимаю, что это
крик осознания пиздеца самого понятия жизни или что? депрессия? я на полном серьезе думаю, что осталось два года и может я просто загоняюсь и люблю числа, но серьезно
это терпеть просто не-воз-мож-но

типа что мне вообще от жизни нужно? что? соответствовать стандартам? работа, семья, дети и все это? да, родаки уже начинают волноваться о наличии внуков в их жизни
какие к черту дети, если я до сих пор ощущаю себя потерянным ребенком лет десяти, когда мама отошла купить пирожки с капустой, а мне чуть нахрен не раздавило паникой

я не знаю

вакансии не обнадеживают, бабки отложенные есть, но непонятно зачем они - поехать забугор просрать последнее? чтобы что? поискать приключений на голову, вернуться сюда и суициднуться от осознания что ВСЕ, что я делаю это мусор?
да, бедняжка Ви так силится меня убедить в этом, но я знаю, может подсознательно чувствую, может, надумываю или себя убеждаю, но это ничего не изменит, прям вообще

сидишь спиной к открытому окну, и ждешь чтобы кто-то подошел и сказал, что там дождь

не знаю, настроение порезать вены и полежать на солнышке, можно даже одновременно

Вчорашній ранок для мене почався набагато раніше, ніж звичайно. Близько 5-ї ранку ми прокинулися від дуже гучного звуку, схожого на вибух. Різко підскочивши з ліжка, ми почали перевіряти всі телеграм-канали та групи, але там нічого не було. Спочатку мені здалося, що це грім, бо вчора пізно увечері йшов невеликий дощ, і минулого літа вже було щось подібне, але як же я помилялася.
Ніби відчуваючи, що це ще не все, я повільно й обережно пройшла в коридор у супроводі котів, як раптом один за одним пролунали потужні вибухи недалеко від нас. Потім наступив період невеликого затишшя, і ось ми знову чуємо те саме, що кілька хвилин тому: вибухи, тремтіння вікон та гуркіт. Втім, ховатися було нікуди, хіба що під ковдру. Звуки, що доносилися здалеку, нагадували звуки стрілянини. Від страху мене сильно знудило, тому, як у будь-якій подібній ситуації, я вирішила встати і почати прибирати — так спокійніше.
У небі виднілися величезні клуби чорного диму, було чутно тривалі звуки детонації і тріск вогню. Вдалині на всіх парах летіли пожежні та інші служби. Надворі неможливо було перебувати — повітря сильно просочилося димом.
Поступово ми прийшли до тями і помітили, що стелі в коридорі остаточно прийшов кінець, та й знову вилетіли вставлені після квітневого вибуху двері на горищі. Звичайно, іншим сусідам пощастило менше — у них вибило шибки у вікнах і не тільки. Але це не головне. Головне те, що всі живі.

Цього року у мене не виходить читати нонфікшн, ніяк не лізе. Торік у мене було прочитано доволі багато такої літератури, як на тему сценаристики й фемінізму, так і якісь більш узагальнені. З художніми тільки ніяк не складалось.
2022 же навпаки став для мене роком художніх книжок.
Таке відчуття, ніби читати щось інше просто не має сенсу. Для чого всі ті мрії, коли твоє життя може зламатись за якісь кілька годин, зруйнується вщент і тобі знову доведеться вчитися жити це життя заново.

Питання в тому, яким може бути майбутнє і чи варто витрачати час на ці всі книжки, на знання, які так тісно пов'язані з мовою. Як показало життя – треба мати якісь навички, що не пов'язані з мовою. Але в мене таких немає. І книжок на подібні теми теж немає.
Тому з головою поринаю в чуже життя, живлюсь історіями інших, нехай і вигаданих, людей та уникаю думок про реальність, про майбутнє, про те, що половина прожитого мною життя просто втратила свій сенс…

правда у тому, що нам однаково важко боротися з цим усім.

Почала задумуватись, щоб піти в ЗСУ. Якщо чесно, попри всю любов до життя, думка про смерть на фронті заради наших людей - не лякає. І це дивно, бо ще пару місяців тому я боялась. Від того, щоб піти і встати в чергу у військоматі, стримує думка про батьків і небайдужих до мене людей. Вони точно будуть проти і цей супротив я не зможу здолати. Поки що. Може згодом це бажання стане виразнішим.

після кожного слова я натискаю space, а потім - delete. закономірно. стільки разів я намагалася скласти всі свої почуття і спогади докупи - це не так просто. я не хочу цю реальність, я постійно пишу абстрактно. мій мозок абстрагується від подій вдома і покриває все тоненькою напівпрозорою плівкою.
від початку війни і до невідомого мені кінця так буде. тому що людині, людям, народу необхідно ще багато часу, щоб відрефлексувати це.
поки що я пишу вірші. багато ностальгії. смуток і туга за домом.
"тобі так пощастило". але якою ціною?

вже було, але нічого не змінилося.

СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,
СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ, СМЕРТЬ РУСНІ,

від усього серця бажаю всій русні дохнути від ракет,
дивитися як ваших дітей та близьких розриває на шматки,
щоб ви сука виздихали.

люди, не вбивайте себе,
вбивайте русню і буде вам щастя, людям - користь.

бути переселенцем - це як жити не своє життя.
це постійно бути поза зоною комфорту та звикати до усього нового. хоч воно й тимчасове.
це не мати власної кімнати.
це не мати власних речей. або мати їх, але десь дуже далеко.
це жити з людьми, з якими тобі не хочеться жити. і постійно домовлятися. і знаходити компроміси. і постійно через це дратуватися.
це витрачати більше ніж заробляти. або дуже впритул. бо у більшості випадків тобі треба купити щось, що коштує дорожче. або у тебе вже є, але за сотні кілометрів. це витрати на людей, яких ти опікуєш, як тут і зараз, так і там, на передовій.
це постійно бути далеко від близьких та друзів. та коханої людини. і постійно відчувати самотність та відсутність людського тепла.
це постійно думати, що ти чогось не знаєш.
це майже не мати власних речей, бо треба ділитися з тими, хто цього потребує.
це постійно жити в телефоні.

це дуже важко.
і дуже набридло.
можна вже мене просто чимось в'їбе, будь ласка?

Через сутки я буду в Украине, через сутки я буду с тобой 🇺🇦 ❤️

Щось я розклеїлася. І у Німеччині відчуваю себе чужою кожної хвилини. І вдома страшно знаходитися, тому що там стає неспокійно. Заспокоюю себе тим, що поки що немає прямої загрози (окрім ракетних ударів, звісно. Але від цього ніхто не застрахований). Але напружена атмосфера страху та очікування чогось поганого відчувається навіть на відстані. Але все одно є люди продовжують працювати і жити далі. Можливо якщо і я почну ходити на роботу та робити щось корисне, буду почуватися краще.

Завтра вже від'їжджаємо до України. Взяли дорогі квитки на потяг та автобуси. Потрібно зараз збирати речі. Можливого, якщо почну рухатися і займу себе якоюсь справою, знову ж таки, стане легше. Приходила попрощатися господиня. Було трохи ніяково, але дуже мило. Хоч ми і намагалися спілкуватися і пізнати один одного краще, але відчувається, що ми все ж таки чужі для неї люди. І що у неї є своє життя і свої проблеми. А вона не наймалася нас годувати чи розважати. І це мабуть головна різниця у наших менталітетах. Мені здається, якби я була приймаючою стороною для біженців, я б їх кормила, водила гуляти і переживала про них кожну хвилину. І мабуть вигоріла вже через тиждень лол тож хто знає, можливо саме її підхід найбільш раціональний і правильний.

А ще я бачу у неї риси, притаманні людині, яка довгий час ходить на психотерапію. Такий здоровий егоїзм, коли цінуєш свій час, свої сили і в першу чергу думаєш про себе і своє життя. У неї п'ятеро дітей, у трьох з яких якась генетична хвороба. Їх колишній чоловік і вона виявились носіями мутованого гену, що призвело до хвороби у їх дітей. У двох середніх дівчаток хвороба вже проявилась, порушилась хода та когнітивні навички. Найменший, хлопчик 3х років також має генну помилку, але поки що прояви відсутні, тож він добре себе почуває і поводить себе як здоровий і активний хлопець його віку. Якби я була на її місці, я б мабуть пішла та втопилася разом з тими дітьми. Якщо подумати про їх майбутнє - холоне кров у жилах, бо там немає жодного просвіту, з часом відкат у навичках буде все більший, поки не дійде до стану овоча, а потім смерть.

Але я захоплююся цією жінкою. Розлучилася з чоловіком, проходить психотерапію (і мабуть приймає антидепресанти, бо бачила у неї ці препарати), має бойфренда і вони виглядають дуже закоханими один у одного. Бігає на побачення та ночує у нього, як я розумію, при першій же можливості. Поділили проживання дітей: тиждень діти живуть у колишнього чоловіка, тиждень у неї. Тож всі мають змогу відпочити та побудувати власне життя. Тож вона не ридає над ситуацією, не губить своє життя заради життя дітей, а намагається бути спокійною і щасливою. Думаю, у неї дуже гарний психотерапевт.

Тож, буду надихатися позитивним прикладом сильних жінок навколо мене і також будувати своє щастя. Трохи плакали, теперь піду вип'ю чаю і буду збирати речі.

В воскресенье я снова горько плакала по дому.

Мы поехали выбирать вино мне на выпускной.

На полке стояло пару бутылок вина Князя Трубецкого… Остатки того, что успели привести перед войной.

Эта винодельня в соседнем селе, а сам замок Князя Трубецкого находится в моём.

Уже месяц нет украинской связи с домом. Мне удалось поговорить 4 раза со своими где-то по минуте в целом.
4 ебучих минуты за месяц!

Бабушка каждый раз во время разговора плачет.

Надеюсь, что в скором времени зсу выгонят ебучих русских солдат из моего дома.

Оккупанты разворовали слишком многие заводы. Да отсохнут заживо руки тех, кто вывозил чужую технику, продукты, пытал и убивал людей.