Слава Україні!
Герою Слава!
Героям Слава!

…

Я не знаю, вже не розумію, як то вивозити. Ледь не кожен день ці новини, від яких я роблю музику на всю гучність, аби не чути власних думок, бо неможливо.

Мені так шкода. Так боляче.
Ніколи і ні за що не пробачимо!

Отримала лист на пошту від Саммера саме в той час, коли виникла потреба кудись вилити всі думки, які не дають спокою.

Я думала, що до війни в мене була найжахливіша депресія за всіх часів в моєму житті, але як же я помилялась. Зараз, коли вже пройдено стільки випробувань, коли я втікала від війни та встигла змінити три країни, опинившись нарешті там, де я, здавалося, хотіла бути, мене накрило сильніше, ніж будь-коли.
Я не можу спати, не можу працювати, не можу жити нормальне життя. Середній екранний час в телефоні показує близько дев’яти годин. Я забила на розпорядок дня, харчування і взагалі на своє здоров’я. І я не знаю, як вибиратись з цього стану. Якщо в попередньому депресивному епізоді я могла відслідкувати свої думки, то зараз в голові просто каша.
Я розумію, що потрібно повертатися в терапію, але чомусь дуже важко зробити цей крок.
Я спостерігаю за тим, як людям вдалося адаптуватися в нових країнах, як вони знаходять нові кола спілкування та відновлюють звичне життя. Часом мені приходять ідеї, як би я могла змінити щось, але щойно я роблю перший крок, мене знов прибиває апатією.

Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Коли я переїжджала з країни в країну, в мене був ресурс щось робити, але от я опинилася в кінцевій точці і тепер не знаю що робити. Хоча насправді навіть немає відчуття, що це дійсно кінцева точка, хто знає, можливо знов прийде момент, коли потрібно буде переїжджати.

Я починаю розуміти слова Віктора Франкла:
«Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них - ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися».
Здається, перші два етапи я пройшла. Тепер зрозуміти б, як сфокусуватися на діях, коли немає сил щось робити.

Все соц сети заполнены воспоминаниями о первых днях войны, каждый делится своими личными историями и кадрами. Я смотрю всё подряд, впитываю фото и видео, возвращаясь во времени.
Я почти не видела происходящего в стране первые несколько недель потому что у нас сразу пропала связь и мы жили в погребе, оказавшись на линии столкновения. Подняться наружу можно было только глубокой ночью, когда бои затихали, конечно же без фонариков, и очень тихо, на случай, если совсем где-то рядом могут оказаться вражеские войска. Со двора было видно полыхающий горизонт Харькова, вспышки и грохот, и мне никогда не было настолько страшно. Мне больше всего хотелось бы никогда всего этого не видеть и не слышать, не жить во время войны.

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

Вже всі знають про хлопців з Івано-Франківська, що накачували дівчат алкоголем й наркотиками, після чого знімали відео та ґвалтували.
Здавалось би, в цій ситуації всі розуміють, хто тут винуватець (спойлер: не жертва, незалежно від її дій), але чимало коментарів під постами на цю тему, виглядають так, ніби люди відірвані нахуй від реальності. І звучать вони самавинна.

Чому?

По-перше, звинувачення жертви — це про відчуття власної безпеки.
Світ справедливий, треба поводитись добре й з тобою не станеться нічого поганого; вони самі накликали на себе біду, а я хороша й зі мною так не буде.
Це когнітивне упередження, яке покликано захищати нашу психіку, мовляв, грай за певними правилами й все буде добре.
Погані новини: світ так не працює. В ньому немає справедливості та правил, що гарантують недоторканість.

По-друге, виправдання власних вчинків. Це не я роблю погано, не я ґвалтівник або співучасник, це вони погані й неправильні. Здорова людина за замовчуванням не вважає себе монстром, знаходячи собі виправдання, нюанси й "лазівки".

Підліткою я мала різний досвід компаній. Це не завжди були тільки класні й адекватні люди. Серед моїх приятелів були наркомани (та ще й багацько), просто відбиті неадеквати, діти багатих батьків… Коротше, різні кадри.
Бувало так, що ми завалювались в гості до когось й там збирались люди під впливом або просто незнайомі сильно старші хлопці.
Якщо відверто, то ніщо не заважало їм підсипати нам щось в їжу чи напій, або застосувати силу. Це були наші 15 років, коли хотілось бути крутими й мати відношення до всіляких творчих фриків.

Чи ми відстрілювали рівень небезпеки таких "вписок"?
У мене не було страху, тільки максималізм й впевненість, що зі мною нічого страшного не станеться. В такому віці взагалі ще немає відчуття власної смертності й розуміння, що знайомі люди — далеко не гарант безпеки. Тим паче коли вони угашені.

Я чи мої подруги цілком могли стати жертвами подібного. Нам пощастило. А цим дівчатам — ні.

Недоторканість людини, незалежно від поведінки, одягу чи стану, це базове право, прописане Стамбульською конвенцією. Жоден не може ґвалтувати жінку, навіть якщо вона гола й п'яна, проституйована чи виставляє фото на онліфанс. Недоторканість тіла гарантована будь-якій людині.

Сподіваюсь, ці виродки отримають максимальний строк та стануть прикладом для їхніх прихильників та підписників, що за такі дії прилетить кожному.
Але, на жаль, не вірю, що наші самавинна кудись переведуться чи щось зрозуміють. Бо довбойобів в цьому світі більше. Шкода.

кожного разу заходжу на саммер і думаю, що треба почати писати частіше. хоча б заради якогось терапевтичного ефекту. бо часто думки та емоції настільки захоплюють, що сил тримати їх в собі дуже мало. а поговорити майже ні з ким.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.

а шкода.

Новина роз'їбала. Ще від Дніпра ніхто морально не відійшов, тепер Бровари.

Після Дніпра, в принципі, віра трохи похитнулась, з'явився страх.

Не розумію, як можна говорити про новорічну атмосферу, налаштовуватись на святкування чи обговорювати новорічний стіл, коли прямо зараз країна-терорист обстрілює мою країну. Моя найкраща подруга замість того, аби класно проводити час із дочкою слухає вибухи та дивиться відео від знайомих з місць прильотів, знаходячись у Києві.
Мій партнер поки там, де тихо, але "впасти" може будь-де. А це "тихо" перетворитись на Миколаїв.
Бо сволота випускає ракети по цивільних об'єктах, зловтішається в коментарях та щохвилинно платить податки.
А деякі довбойоби та довбойобки, що втікали від агресії країни-терористки прямо зараз слухають музику собачою, донатячи на ракети. Як мене це вкурвлює.
Ненависть до русні якось плавно перейшла і на тих, хто досі так чи інакше підтримує ту гидоту, вважає себе їх частиною чи "апалітічєн".

Як би я хотіла, щоб кожен українець та українка були в безпеці, могли щасливо святкувати та співати радісних пісень. Натомість відчуваю біль, гнів і розпач.
Сподіваюсь, 2023 рік буде роком, коли русня повиздихує. У мене все. З прийдешнім нас, де б ми не були.

дякую всьому можливому і неможливому, що на вихідних майже увесь час було світло і вдалося пожити як людина!

Перший день зими, тільки від цього якось зовсім не радісно… Світло ще не вимкнули і є шанс трішки зайнятися домашніми справами. Добре, що обіцяють з сьогоднішнього дня вмикати світло два рази на добу, бо з дитиною зимою ввечері не погуляти. Вирішила писати на рідній мові, дуже тяжко це дається, бо після школи практики майже не було, тому буде багато помилок)

з черговою річницею революції гідності.
не забуваєте,
що вона у вас є,
а у русні нема.