frank

«

жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.»
— Жадан
0
Esfir
Довго не могла наважитися писати такі особисті тексти українською, бо на даний момент думаю російською, і мені здавалося, що саме російською зможу більш повно описати свої думки. Можливо і так, але в мені потроху накоплюється русофобія, а російська мова починає дратувати. Не знаю що буду робити з російськомовними друзями, хлопцем, людьми на роботі. Буду лише сподіватись, що на все потрібен свій час.

Ще доволі кумедно, що автозаміна української мови ще трохи дурна, не звикла до мене і моїх помилок.

Я могла б написати щось про те, що мені вже 24. Чи щось про свою вимушену еміграцію (яка доречі вже закінчуються), чи про те як у мене якось випадково з'явився хлопець прям перед війною. Але щось немає сил. Я розумію, що потрібно розпочати хоч з чогось, аби все таки прожити цей момент, упорядкувати думки та знайти дієві способи заспокоїтися(крім тіктоку та ігор). Бо моя страусина політика знов зіграє зі мною злий жарт і ці місяці, коли я тікала від власних думок, згодом перетворяться на багато годин спілкування в психотерапевтом (і багато тисяч гривен)

У дивний час живемо все таки. Хтоб міг подумати, що на наше покоління випадуть такі випробовування. Цікаво, що стане з нашим суспільством після цієї війни. Цікавого, що будемо розповідати дітям. Які твори мистецтва народяться. Можливо десь зараз пише свої романи новий Ремарк.
5
Miaoo
Из одной комнаты на четверых мы собираемся переезжать в квартиру. Там ничего нет, просто голые стены. Думаю, что мне нужно, кроме матраса и подушки? Чашку и тарелку мы купили здесь, для существования, вроде, хватит. Я не представляю себе покупку каких-то предметов быта или мебели, потому что я хочу домой, потому что у меня есть дом, я ещё немного тут пересижу и уеду. Я злюсь, когда Л. говорит «обживайтесь потихоньку», не буду я ничего обживать, я сейчас просто на паузе, это скоро должно закончиться.
Сегодня ровно два месяца с начала войны.
0
Polaris

Я думаю, что это прекрасная иллюстрация жизни в Украине. Не в военной Украине, а в нашей спокойной и мирной. Хотя в военной это тоже сохранилось, ведь это для нас важно. Прибился котик к кофейне, а его отогрели, откормили и оставили жить. Теперь, когда приходишь за кофе, то тебе еще нужно договориться с котейкой, чтобы сесть за его стол!
И у нас всегда так. По-человечески со всеми.

0
frank
я втомилася від людей, які вважають, що дії їх урядів це не їх відповідальність.
все що ви скажете і все, що ви зробите чи не зробите буде використане проти вас.
вам так чи інакше доведеться з цим жити й помирати.
якщо твоя країна підтримує вбивство людей у моїй країні,
а ти все ще вважаєш, що ти нічого не можеш із цим зробити,
навіть не спробувавши.
мені важко.
я не чіпляюся за кожного винного,
я кажу, що відповідальність це річ, яка стосується кожного.
ці рани такі глибокі,
що я уяви не маю як ми зможемо порозумітися.
2
ukraine
0
ukraine
2
ukraine
0
frank

аудіо-щоденник.
спроба 1.
дещо тихо, але хай буде як є.

4
MondayMorning
Втратила роботу, квартиру. Не маю грошей.
І все ще гріх жалітися. Я в досить гарному положені.
Вчора ходила до Личаківського кладовища. Ліворуч від нього почали ховати наших воїнів… Там була могила хлопця, який загинув 6 днів тому. А міг би мати сім'ю та стільки щасливих моментів в житі, а замість того лежить в землі.
Дякую їм, що досі живу сама. Обіцяю любити це життя ще більше, за всіх вас!

Повертаюся додому! До Києва!
0
frank
я хочу заповнювати площини
поезіями й пам'яттю,
пульсом, що лунає так гулко
словами радості,
голосними звуками перемоги,
хочу писати історію й гучні промови,
доречі, своєю рідною мовою.
хочу наливати турботу до кожної склянки,
як води із місцевою хлоркою,
лікують ранки,
як теплі обійми опісля розлуки,
сходяться гирла річки,
мої улюблені синьо-жовті стрічки.
2
frank
0
swamprunner7

Воплi Вiдоплясова - Краiна мрiй

#folk#folk rock#воплі відоплясова
0
frank
- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Жадан
0
darkclouds

Про переживання війни. Сьогодні 45 день війни. 45ий лютий березень заквітчаний пагонами ярої весни.

Ці понад 40 днів тому я прокинулась о 5 ранку від того, що будинок почало хитати, а скло у вікні тремтіти і вібрувати.

Перша була думка: почалось.

Мама щойно прокинулась, адже цього дня їй потрібно було йти на роботу.
Я забігла в кімнату і сказала щось на кшталт: "Збирайся! Швидко! Ми спускаємось, нас обстрілюють!"

Вона не повірила. Вибігла на балкон… побачила як повз "щось летить".
В неї трапилась істерика.

Я почала методично складати речі в рюкзак.
Ні, я не з тих, хто тримав при собі "тривожну валізку". Більше в голові тримала список необхідних речей. І знала, що під час обстрілів все буде інакше.

Складаючи рюкзак, я окинула оком кімнату і змусила себе закарбувати думку в голові: "Все, що ти зараз бачиш - може зникнути. Все, що ти плекала і приводила до ладу, може згоріти в полум'ї вщент. Це нічого. Це все набувне. Це речі"

Надалі я не випускала тривожний рюкзак з рук, як і цю думку зі своєї голови.

Мені страшно було викласти з нього пов'язки і бинти, кровоспинні, обезболюючі, ножі і ножиці. Бо якщо комусь потрібна буде допомога, а я залишу це вдома - не вибачу собі.

Побіжно, щодня, прокручувала в голові спогади 14ого. Як накладати джгути, як перевірити стан потерпілого, чим записати час… не більше години, найкраще - кров'ю або зеленкою в маркері. Тампони для кульових, прокладка для порізів, бинти, марлеві. Футболка розірвана.

Треба було постійно мати щось під светр, щоб зняти і використати замість перев'язки.

У війні дивно працює психіка, насправді. Деякі речі твоє тіло починає робити "на автоматі"

І от поки голова опрацьовує спогади, руки - механічно продовжують збирати речі, одягати, комплектувати.

Ми були за 30 хв в підвалі. Не надто швидко, але і не надто довго.

У місті не стихали сирени.
Потім вони стануть постійними в моїй голові.
Але це буде потім…

0