Каждый разговор с родными для меня всё сложнее и сложнее. Мне с трудом удаётся сдерживать слёзы и оставаться весёлой. Нереально тяжело говорить, что у тебя всё хорошо, когда вся семья с первых часов войны в оккупации.
⠀
Мои кузены - дети войны, как наша прабабушка, которую они не помнят. Надеюсь, что им удастся забыть ночи в холодном подвале под бомбардировками.
⠀
Теперь стало ясно почему прадедушка никогда не говорил про войну и эта тема была негласным запретом при нём. Витёк, я всё поняла, честно.
⠀
Я очень хочу домой и виню себя за минуты без них, за то, что нахожусь в безопасности. Новости из Херсонской области разбивают мне сердце каждый чёртов день.
⠀
Я. ПРОСТО. ХОЧУ. УВИДЕТЬ. СЕМЬЮ. ЖИВЫМИ.И.ЗДОРОВЫМИ!

познакомилась в байде с американцем
только на войне такое может быть…
он услышал о событиях у нас и понял что не может оставаться безучастным. ехал без цели, хотел быть волонтером, помогать хоть чем нибудь. самолёт до Нидерландов, затем до Польши, потом поездом до границы и оттуда другим - во Львов. хотел быть полевым медиком, но грузил фуры гуманитарной. говорил, что был счастлив это делать, но хотел помогать ещё больше. и вот в один день познакомился с таким же волонтером как он, только из Британии. он вез гуманитарку сюда к нам, в Киев. и американец, его, кстати, Нико зовут, запрыгнул в фуру вместе с ним. много часов дороги, ещё больше общения с полицией и тровцами и - чудо - случилось неожиданное
оказалось, что Нико отлично владеет оружием. конечно, у них же это целый культ. он занимается спортивной стрельбой почти всю жизнь, но предположить почему-то не мог что эти навыки пригодятся ему тут. и очень зря - теперь он тренирует наших ребят перед тем, как те отправятся в горячие точки. он, тот британец и ещё двое ребят

Нико 26. Самый младший у них британец Джейми - ему 21, но уже три года он отслужил в британской армии. Илон снайпер. А Джеймс похож на аквамена..)
с ребятами я общалась несколько часов, а с Нико мы гуляли по городу целый день. у меня никогда не было опыта общения с иностранцем. имею ввиду такого близкого, что можно спросить абсолютно все и болтать можно долго
они все потрясающие ребята. очень веселые, Джейми и Илон вообще ведут себя как дети - их так и называет Нико - "my kids":)
они уже стали братьями за полтора месяца пребывания тут и хотят все вместе остаться в Украине жить после войны
Нико рассказывал мне, что у многих американцев такой менталитет - быть безучастными и заботиться лишь о себе. он говорил, что некоторых людей не беспокоит что происходит в соседнем районе - что говорить о стране на другом континенте. ему противно от этого и потому он здесь. а я это, честно, понимаю. я поражена поступком этих ребят потому что могу судить по себе - я бы вряд ли сорвалась в другую страну, будь там война… себя не осуждаю, других не осуждаю. могу только восхищаться теми, кто рискует жизнью ради свободы других.
никто из них не планирует останавливаться - все хотят в горячие точки. грустили, что многих они сами уже отправили на фронт после окончания тренировок, а сами все никак не могут попасть

Нико скинул мне интервью, который брал грузинец у одного из их ребят(ему пришлось временно уехать обратно), но оно почему-то на немецком. других нет, так что я прикреплю его сюда для истории
кстати, никто из них не любит давать интервью. потому других нет. и фотографий почти нет. говорят, они делают это не для славы и это ещё один плюсик им в карму
интервью

Выход из комнаты меня угнетает. Люди вокруг гуляют, занимаются каждый своими делами, сидят компаниями в кафешках на летних площадках, покупают кофе и мороженое, смеются, любят, живут спокойной мирной жизнью. Оно и понятно, это не их война. На меня накатывает такая волна грусти и печали от того, что ещё недавно такими же были мы, что мы отлично проводили дни и ночи вместе, что мы были действительно счастливы, а теперь нас раскидало куда попало друг от друга, и каждых из нас «гуляет» только в ленте новостей.

Як же мене хуйовить від Маріуполя та Азовсталі.
Окрім всіх цивільних, хоч це і здається вже неможливим, але як я мрію, щоб лишилися живими Прокопенко, Калина та всі військові, чиї імена мені невідомі.
З кожним новим зверненням Калини я радію, що він живий, але нічого хорошого в тих зверненнях немає.

робити наші почуття видимими.
це добре не здаватися.
але почуватися погано це нормально.
нормально завжди, а не лише під час війни.
абсолютно нормально бути людиною.
ще більш нормально визнавати, що вам важко не лише фізично,
що вам може бути важко ментально.
це нічого.
не потрібно звинувачувати себе.
не потрібно дозволяти іншим, говорити вам "як буде краще", не дозволяйте знецінювати ваші почуття.
поверніться до турботи про себе, починаючи з дуже базових речей як їжа, сон, прогулянки на свіжому повітрі, якийсь ваш персональний мінімум речей, що повертають вас до життя, навіть, якщо для когось це зовсім безглузді речі,
зараз мова не про них, а про вас.
побудьте наодинці, якщо вам так комфортніше.
зберігайте соціальну дистанцію, де це доречно.
турбуйтеся про себе добре, будьте в безпеці.

В п'ятницю почала спілкуватися виключно українською мовою.

До цього з початку повномасштабної війни поступово переходила на українську письмово: переписувалася нею спочатку з однією, двома, трьома людьми, а потім вже з усіма і кожним. В цей же час морально готувалася до неминучого етапу усного переходу на державну. Подумки ще місяць назад вирішила, що хочу цього. Правду кажуть, що якщо у людини є намір, і він щирий, правельний, то їй ніби всесвіт допомагає в виконанні. З кожного доступного живого і неживого джерела приходила мотивація у вигляді різного відео, музики, книг, які ще більше мене мотивували.

Тут зроблю відступ, пояснюючи, що все своє життя спілкувалася на суржику. Мій край це колиска україно-російського суржика, і я в ній колисаюся скільки себе пам'ятаю. Був період, коли в старших класах здебільшого завдяки впливу закоханості, почала спілкуватися російською. З часом ця ще не сформована в мені нова мова розвивалася, і вже в минулому році я зі здивуванням помітила, що думаю на російській, неконтрольовано переходжу у спілкуванні на неї на цілі фрази, речення, пояснення, говорю зі сторонніми людьми на роботі, шуткую, поглинаю кіно, серіали, книги, пісні, стендап та ігри, тусуюсь на російських сайтах. Письмово також простіше та якось ніби природніше здавалося писати на російській. Слова самі лилися, настільки здавалося це правельним. Зараз розумію, що російська мова дала мені лояльність до російської культури, проте, не фанатичної симпатії до неї. Російська переросла в звичку, рефлекс, і в деякій мірі почала фігурувати як основна в свідомості.

Війна змінила це, і не тільки. Жаль, що довелося пережити багато страхів та жити в фоновому очікуванні їх повтору щоб нарешті зрозуміти важливі речі. Важливі не тільки для мене. Мовне питання мало виникнути в цьому контексті рано чи пізно, і не змусило себе довго чекати.

На даний період часу я свідомо абстрагуюся від російської культури наскільки це можливо. Ціль - дати свідомості можливість звикнути та прийняти українську як базову, думати українською. Для цього в ютубі - україномовні канали та блогери, україномовний контент, фільми, серіали, книги, летсплеї, аніме, музика українською. Хочу заповнити простір навколо себе цікавим україномовним контентом, і поки що мені це успішно вдається. До того ж, це чудово заповнює думки, розвиває, додає нові простори пізнання замість частого споглядання новин про війну.

Оточення на мій усний перехід зреагувало адекватно, спокійно. Звичайно, що є певна доля здивування, але більшість звикла, підтримує, навіть ніяковіє. Приємно, що коли я з кимось говорю, то співрозмовник іноді також спілкується українською. Є певна мовна скутість у висловленні думок, помилки, слова-паразити, русизми, говорю повільніше, продумуючи та певним чином перекладаючи в голові фрази та слова, але це очікувані труднощі. Я не задаюся питанням нащо це роблю, не сумніваюся в своєму намірі, і відчуваю, що роблю правельно, а це найголовніше.

Вчора ввечері я вперше з початку війни була сама під час повітряної тривоги. Виключила всюди світло та всілась в колідорі. Понти для приєзжих, так би мовити, бо якщо прилетить - мій триповерховий будинок складеться.
Та поки сиділа на тій підлозі - в голові грала "Вова, їбаш їх, блять".

Ще з повернення. Картопля під мийкою так проросла, що могла вже отримати карту киянина. А капуста у холодильнику вирішила, що цвіль по стінках його прикрасить.
Тим не менш, як же вдома добре!

Дуже "класно" повернулася. Вже уїбали своїми ракетами. Трохи лячно, зважаючи, що тут ховатись особливо немає де. Тому лишається "ну йобне то йобне".

Подзвонила Неля. Ці виблядки поставили свою артилерію на городі у моєї бабусі. Сука, як я мрію, щоб село деокупували. Та наші ЗСУ вже дуже поруч. Вчора звільнили село неподалік. Я дуже сподіваюсь, що Неля зможе ще трохи протриматись, так як в селі скінчилася їжа.

Я вдома! У Києві!
Заїжджала у місто через Ірпінь. Який же це пиздець… Навіть коли побачила своїми очима - все одно не можу повірити, що це дійсно сталося.

Поки дуже багато з'явилося роботи, тому не було часу поїхати гуляти Києвом. Але попереду вихідні. Хочу до Дніпра!

Вчера приснился прекрасный сон
Москва сгорела целиком

Мне сейчас прислали фото моего дома - целый!!! Только некоторых окон нет, вроде, только на чердаке, хотя, кажется, и внизу одно выбито. Весь двор в тюльпанах, вишенки цветут, всё зелёное. Плачу, потому что очень рада, плачу, потому что очень болит, безумно хочу домой.