жити за графіком відключення світла, це зовсім не складно.
головне без русні.

«Дикий звір».

Чомусь перші асоціації: це щось про вовків або лисиць. Про небезпечних, про тих, хто має гострі зуби і кігті. Потенційна загроза.

Але ж зайці теж бувають дикими.

«Дикий» не завжди значить хижак.
Це означає те, що доведеться відвойовувати довіру. І приручити буде складніше.

Сьогодні знов з нічого істерично розридалась. Вже таке було пару разів. А стається це через те, що різко згадую 24 лютого. Згадую свої емоції. Виходить, то шо, травма?

А після схопила така злість на цих паскуд, росіян, які ВЗАГАЛІ не з цієї планети.

Кожен день, складається враження, що я роблю щось не так.
Або просто ще не час для щастя.
Просто треба трошки терпіння.

хочеться вити як той пес з Дніпра.
і рвати їх голими руками.
на шматки.
усіх без винятку.
бо ніяких виправдань немає цим нелюдам.
жодного.

Заметила, что Инстаграм стал мне рекламировать на подписку мою сестру из москвы. Только вот мы были подписаны друг на друга всё это время, поэтому, думаю, она отписалась от меня, и меня от себя отписала когда-то недавно. Наверное, её оскорбляют мои высказывания о россии в постах. Или мои истории, иллюстрирующие то, что ежедневно творит её страна с моим Харьковом, где мы, кстати, вместе выросли. А может ей стыдно, что она и не подумала спросить «живы ли вы?» с начала войны, поэтому удобнее конечно не попадаться ей на глаза. Или вообще надоело смотреть у меня в профиле то на разрушения, то на трупы, ведь уже пол года одно и то же, ну сколько можно уже пичкать себя негативом-то, жизнь же продолжается.
Я не представляю, чтобы мы когда-либо ещё общались.

серпень був дуже тяжким.
я не хочу це пам*ятати, тому це назавжди залишиться просто пережитим досвідом.
але є і плюси.
на благодійному івенті до для Незалежності, який я створила своїм власними руками з крупиць, ми зібрали 30к для українських парамедиків. це не багато, але це тільки початок,
вірніше продовження.
ніщо мене не зупинить.
бути українцем - не боятися смерті.

з днем Незалежності, Україно!
ми будемо боротися до кінця.

Боже, коли вже вся русня здохне.
Вже нема сил.

хвала небесам, саммер существует
я всегда пишу здесь, когда уровень "мне плохо" достигает предела
привет, саммер

окей, эти полгода я сижу на жопе безвылазно (3 раза на улице за все лето) и мне вроде бы даже не плохо, да? янезнаю
мне хочется изменить обстановку, но я без понятия куда ехать и что делать, впрочем, как и всегда

я помню сколько радости у меня было когда у меня была работа, вот она то меня вообще не заставляла думать
думать о себе, о жизни, о происходящем вокруг - просто работать по 12 часов и верить, верить, что все к лучшему

но как оказалось, и во время этого "филлера" иногда таки пробивались мысли ОПЯТЬ
я правда не понимаю, что это
крик осознания пиздеца самого понятия жизни или что? депрессия? я на полном серьезе думаю, что осталось два года и может я просто загоняюсь и люблю числа, но серьезно
это терпеть просто не-воз-мож-но

типа что мне вообще от жизни нужно? что? соответствовать стандартам? работа, семья, дети и все это? да, родаки уже начинают волноваться о наличии внуков в их жизни
какие к черту дети, если я до сих пор ощущаю себя потерянным ребенком лет десяти, когда мама отошла купить пирожки с капустой, а мне чуть нахрен не раздавило паникой

я не знаю

вакансии не обнадеживают, бабки отложенные есть, но непонятно зачем они - поехать забугор просрать последнее? чтобы что? поискать приключений на голову, вернуться сюда и суициднуться от осознания что ВСЕ, что я делаю это мусор?
да, бедняжка Ви так силится меня убедить в этом, но я знаю, может подсознательно чувствую, может, надумываю или себя убеждаю, но это ничего не изменит, прям вообще

сидишь спиной к открытому окну, и ждешь чтобы кто-то подошел и сказал, что там дождь

не знаю, настроение порезать вены и полежать на солнышке, можно даже одновременно

Вчорашній ранок для мене почався набагато раніше, ніж звичайно. Близько 5-ї ранку ми прокинулися від дуже гучного звуку, схожого на вибух. Різко підскочивши з ліжка, ми почали перевіряти всі телеграм-канали та групи, але там нічого не було. Спочатку мені здалося, що це грім, бо вчора пізно увечері йшов невеликий дощ, і минулого літа вже було щось подібне, але як же я помилялася.
Ніби відчуваючи, що це ще не все, я повільно й обережно пройшла в коридор у супроводі котів, як раптом один за одним пролунали потужні вибухи недалеко від нас. Потім наступив період невеликого затишшя, і ось ми знову чуємо те саме, що кілька хвилин тому: вибухи, тремтіння вікон та гуркіт. Втім, ховатися було нікуди, хіба що під ковдру. Звуки, що доносилися здалеку, нагадували звуки стрілянини. Від страху мене сильно знудило, тому, як у будь-якій подібній ситуації, я вирішила встати і почати прибирати — так спокійніше.
У небі виднілися величезні клуби чорного диму, було чутно тривалі звуки детонації і тріск вогню. Вдалині на всіх парах летіли пожежні та інші служби. Надворі неможливо було перебувати — повітря сильно просочилося димом.
Поступово ми прийшли до тями і помітили, що стелі в коридорі остаточно прийшов кінець, та й знову вилетіли вставлені після квітневого вибуху двері на горищі. Звичайно, іншим сусідам пощастило менше — у них вибило шибки у вікнах і не тільки. Але це не головне. Головне те, що всі живі.

Цього року у мене не виходить читати нонфікшн, ніяк не лізе. Торік у мене було прочитано доволі багато такої літератури, як на тему сценаристики й фемінізму, так і якісь більш узагальнені. З художніми тільки ніяк не складалось.
2022 же навпаки став для мене роком художніх книжок.
Таке відчуття, ніби читати щось інше просто не має сенсу. Для чого всі ті мрії, коли твоє життя може зламатись за якісь кілька годин, зруйнується вщент і тобі знову доведеться вчитися жити це життя заново.

Питання в тому, яким може бути майбутнє і чи варто витрачати час на ці всі книжки, на знання, які так тісно пов'язані з мовою. Як показало життя – треба мати якісь навички, що не пов'язані з мовою. Але в мене таких немає. І книжок на подібні теми теж немає.
Тому з головою поринаю в чуже життя, живлюсь історіями інших, нехай і вигаданих, людей та уникаю думок про реальність, про майбутнє, про те, що половина прожитого мною життя просто втратила свій сенс…

правда у тому, що нам однаково важко боротися з цим усім.